Мт. 21:33-41
Був один чоловік-господар, що насадив виноградник…
В цьому господарі споглядаю мого Творця, Який, повний любові, брав мене-виноградину і висаджував в землю, дбав, щоб вкорінилась, підливав… Проходжувався повз, приглядався до мене, чи часом ще чогось не потребую, щоб жити. Коли ж дозволив мені народитись, довірив мене, мою особу – мені, щоб продовжувала духовно плекати, щоб продовжувала у своєму тілі Боже діло, Його задум, який має супроти мене. Однак, не розуміючи моєї залежності від Бога, я раптом подумала, що собі належу.
І це була помилка мого життя, коли почала сприймати своє життя, мою особу, моє тіло як мою власність, і почала вважати, що можу використати його як бажаю, аби йти за ритмом цього світу…. Чим більше піддавалась пристрасті їсти, тим більше незаспокоєне бажання волало про щораз більше, і я їла до наситу та й переситу до тої міри, що відчувала себе мертвою та непридатною до нічого, а тіло моє не знало, чи доживе до ранку…, тепер відчуваю, що це було насилля над моїм тілом. Коли забажала робити з ним, що бажаю, то тим самим нищила його і руйнувала. Я ще не розуміла тоді, що в цьому бажанні крилось вище бажання, яке не може бути нічим наповнене, лише Богом! Чим більше почала піддаватись блудній пристрасті, тим більше пристрасне бажання зростало в мені, і я не могла заспокоїтись, і тим самим знову була мертва, а тіло несло на собі наслідки.
Від знеохоти, що не можу з цього вийти, я впадала в сон, засипання, і в мене було відчуття, що я в залежності. Часто казала собі – я в запої. І я не розуміла, що я розпродала свою душу та тіло пристрастям, отим «виноградарям», які привласнили собі мене, і хотіли використати для свого задоволення, своєї користі. І в такому стані, коли б хто наблизився і бажав би щось мені сказати, звернути увагу, що не так живу, що руйную своє життя, то я радше б накинулась у гніві на ту людину (ще не розуміючи, що гнів цей походив з гніву на саму себе, що дозволила розтерзати своє життя), тим захищаючи себе від того Божого слуги, якого Господь посилав, щоб вирвати мене з того стану. Тим гнівом я радше вбивала Божого слугу, ніж приймала його слово, щоб часом Добро не вирвало мене для Себе, хотіла сама володіти собою на погибель собі.
Якщо усвідомлюю, що собі не належу, то труджусь для Того, Кому належу, відповідно, коли прийде час принести плоди мого життя, то вони будуть явними, однак коли не розумію цього і сприймаю себе як свою власність, то плоду не можу принести, одна гіркота та сильний смуток. Незадоволення та небажання жити. І навіть коли Христос бажав прийти до мене в Євхаристії, то через цей стан не бачила Його, тим і вбивала Його, що продовжувала залишатись в тому стані. Ось вона, сліпота духовна, про яку часто читаю в Євангелії.
Однак чудом є те, що не я моїми силами, а дійсно Господь вирвав мене з того стану, «лютих люто вигубив», тобто мої пристрасті поступово вигублює, а мене знову довіряє, щоб вже ходила за Ним, бо визволив мене. Чим? Любов’ю! Через те, що полюбив безмежно, незважаючи на мій гріх. Коли мені було відкрито, що попри те, що я грішу, є Хтось, Кому так залежить на моєму житті, Який тужить за мною, Який боліє, і від того дотику Господа, часто з’являлась ніжна Його сльоза в моїх очах…, як свідчення дотику Його любові. Саме ця любов почала мене підносити, і чим більше Господь входив в моє життя, тим більше привласнював собі і дарував внутрішню свободу, яка свобідно вибирає Господа. Вибирає не тому, що так потрібно, а вибирає тому, що знає всю гіркоту, яку завдають пристрасті душі, навіть хоч би й в найменшому їх вимірі.
Господь вибирає і підносить, коли відбирає мене від одних виноградників і передає іншим, які приноситимуть плід Своєму Господеві.
